Журналістка французької медійної агенції MEDIAPARTЖюстін Брабант відвідала Запоріжжя, Оріхів, Гуляйполе та підготувала велику статтю про діяльність українських волонтерів. Наводимо її репортаж майже повністю з невеликими скороченнями. Однім з героїв оповіді Брабант став голова відокремленого підрозділу ФТУ в Запорізькій області Олег Панченко.

У боротьбі проти російських збройних сил українська армія покладається не лише на масові поставки зброї від своїх міжнародних союзників. Вона також чекає на допомогу тисяч мирних жителів, які постачають їй одяг, боєприпаси, їжу та ще безліч необхідних речей завдяки онлайн-банкам.

• У вашій машині є щось заборонене? Добре, це перевірено? – хвилюється молодий солдат на блокпосту, заглядаючи у фургон, де нагромаджені мішки з олією, рисом, борошном і цукром.
• Тисячу разів мене перевіряли ! Ти не втомився задавати такі дурні питання? – каже Олександр Дастін, виглядаючи незручно. Солдат сором’язливо киває і показує, що можна їхати. Олександр рушить і починає реготати разом зі своїми двома супутниками, які сидять на передньому сидінні. Насправді їх ніхто не перевіряв. Але маленькому колективу нема чого соромитися і вони мало дбають про протокол. Для них сьогодні вранці важливо їхати достатньо швидко , щоб без пригод доставити свій вантаж. На виїзді із Запоріжжя за другим блокпостом повертають ліворуч і виїжджають на довгу пряму дорогу. Це близько десяти кілометрів. Російські війська не намагалися штурмувати там, але продовжували щодня бомбити два найближчі до їхніх позицій міста – Оріхів і Гуляйполе. Сюди їдуть Олександр і його колеги. Троє чоловіків належать до «батальйону маріупольських капеланів». Незважаючи на військову форму, вони не носять зброї: волонтери, для деяких колишніх бійців, вони щодня їздять на фронт постачати мирних жителів, які там ще живуть, а також бійців українських збройних сил. Групу створили священики та капелани з Маріуполя, міста-мученика, розташованого за сотню кілометрів на південь і нині окупованого російськими військами. Житні та пшеничні поля обабіч дороги заміновані. Напередодні команді довелося зробити «невеликий крюк» довжиною 70 км, щоб дістатися до Гуляйполя, незважаючи на російські удари. Сьогодні вони мають намір їхати прямо. За кермом Олександр тисне на акселератор. На куртці кольору хакі він носить герб із зображенням козацького воїна та девізом : «Рабів до раю не пускають». Синій фургон гальмує й робить першу зупинку на узбіччі, посеред нікуди. Було домовлено про зустріч із солдатом, підрозділ якого воює неподалік. Хлопець має позивний «Іспанець», оскільки він вирішив повернутися з Піренейського півострова, де він жив та працював до повномасштабного вторгнення, щоб воювати під прапорами рідної України. За кілька днів до цього капелани передали йому пікап Mitsubishi.

Іспанець крокує вперед, вітається і збирає сьогоденні дарунки: газові плити та пляшки, що йдуть з ними. Подарунок литовських священиків. На їхню адресу військовий записує коротке відеозвернення з подякою. Потім він підраховує потреби фронту. Зараз хвилюють джгути, якими солдати намагаються зупинити найсильнішу кровотечу: «Ми хочемо джгути марки CAT, а не китайські. Китайські штучки ламаються в найгірший момент: коли стискаєш. Це добре для хлопців на тренуваннях, а не для нас». Капелани кивають, потім кожен іде своєю дорогою, не затримуючись. Половину діяльності добровольчого «батальйону» фінансують громадські організації, іншу половину – приватні пожертви з України та з-за кордону. Капелани приймають банківські перекази, платежі через Paypal і в криптовалютах(біткойнах, Ethereum і Tether). Вони звітують своїм донорам, викладаючи, фото та відео на Facebook, Telegram та Instagram.

Оскільки міжнародні громадські організації дотримуються принципу допомоги лише цивільним, саме на ці кошти, зібрані від приватних донорів, закуповується техніка, що постачається військовим. Так само, як і вони, тисячі, якщо не десятки тисяч українців збирають онлайн гроші для своєї армії та доставляють їй техніку. Безпілотники, автомобілі, лопати та кирки, шкарпетки, їжа та іноді навіть боєприпаси: зібрані суми коливаються від кількох десятків до сотень тисяч євро.

Українська армія до 2022 року вже мала досвід допомоги від волонтерів. На початку війни у 2014 році вона перебувала в такому стані, що вимагала величезної відданості українського суспільства, щоб утриматися. Але зараз ця «приватна» допомога досягає вражаючих масштабів. Серед нещодавніх зборів коштів : краудфандинг у розмірі 470 000 євро на купівлю дронів; 360 000 євро зібрано на лазерні приціли, перископи та амуніцію для фронту; або навіть ці 3,3 мільйона євро на тепловізори, зібрані одним із найбільших приватних фондів для надсилання допомоги армії «Повертайся живим». Деякі українські фонди, які займаються цими зборами, пов’язані з керівниками великих компаній або політиками, як-от «Справа Громад», організація колишнього президента Петра Порошенка, яка може похвалитися тим, що зібрала понад 50 мільйонів євро з початку війни, переважно на закупівлю зброї для ЗСУ. Але поряд із цими гігантами процвітає краудфандинг, організований містером або місіс «Усі». Ці ініціативи настільки численні, що неможливо визначити, скільки грошей загалом було зібрано. Але все це утворює величезний фінансово-логістичний ланцюг, що існує паралельно українській державі.

У синьому мікроавтобусі батальйону капеланів Андрій Дудін, колега Олександра, вмикає радіо. Андрій сам музикант; він засунув гітару в кузов фургона. «Джанго Рейнхардт найкращий, відверто кажучи!», – вигукує він із захватом. Його перериває постріл. Ліворуч посеред поля, десь за кілометр, здіймається невеликий клубок сірого диму. Волонтери впевнені, що саме по них намагалися поцілити російські війська. «Калібр 120, може, 203. Вони, напевно, помітили нас своїми дронами раніше, коли ми зупинилися», — каже Андрій, поправляючи каску. За кермом Олександр продовжує їхати на великій швидкості майже безлюдною дорогою. Команда потрапляє в передмістя Гуляйполя. Цвітуть вишні та абрикоси. Перша зупинка для цивільних: 50-річна Олена Єланська потрапляє в обійми капеланів, які привезли їй паски. В обмін вона хоче запропонувати їм яйця. По сусідству Андрій дістає гітару і співає пісню, яка обіцяє, що незабаром настануть кращі дні. Невелике зібрання слухає. Жінка витирає сльозу. Недалеко лунає «бум», але це нікого не хвилює: це «виліт», українці стріляють. Саме тут, посеред цих полів, міг би розпочатися обіцяний українською владою «контрнаступ». Якщо так, то ці міста й села ризикують опинитися в центрі жорстоки битв. Така перспектива, здається, не особливо лякає місцевих. «Знаєте, минулого року я три місяці жила в своєму погребі, так що... », — спокійно промовляє 63-річна Галина. У майже зруйнованому місті Гуляйполе волонтери нарешті знаходять українських військових. «Тут ми обережні, росіяни своїми дронами скидають дрібні пластикові міни, які вибухають від дотику», – попереджає Олександр. Його команда оперативно розвантажує колоди, картоплю та металошукачі для дислокованих тут військовослужбовців, а потім повертається на дорогу. Повернувшись у передмістя Запоріжжя, через добру годину команда в захваті: «Сьогодні увечорі сауна!».

Загалом того дня обласна влада заявляє, що нарахувала з боку російських військ «55 артилерійських обстрілів, чотири обстріли з повітря, атаку безпілотників та систем залпового вогню». На АЗС, де капелани заправляються наступного дня, висить плакат із закликом до пожертвувань: «Наша мета: 400 мільйонів гривень на закупівлю зброї для територіальної оборони».

«…»

До війни голова місцевого осередку Федерації тенісу України Олег Панченко зі своєю дружиною Наталією Можчіль, модним редактором, часто мандрували Італією, Іспанією, Португалію… відвідуючи спортивні змагання та тижні моди.

У 2017 році вони створили фонд боротьби з бідністю «Україна в серці». Сьогодні вони збирають бронежилети і прикрасили свій офіс уламками ракет. Під час блокади Маріуполя закупили три мікроавтобуси і поїхали евакуювати мирних жителів під бомбами. Олег регулярно їздить в околиці Бахмута та в найгарячіші зони бойових дій, щоб постачати бійців харчами, комплексами Starlink та приладами нічного бачення. Каже, через безсоння «набрав кіло двадцять». На своєму телефоні він прокручує фотографії, зупиняючись на відео обгорілої машини та тіл, покритих простирадлами. 24 лютого загинули двоє водіїв, з якими він працював.

Щоб фінансувати свою діяльність, подружжя продало дві квартири, якими вони володіли в Болгарії, і купу спортивних сувенірів – футболки з автографами та олімпійські медалі. Він також може розраховувати на широку мережу знайомств в Україні та за кордоном. Іноді в Олега Панченка та Наталії Можчіль виникає гіркота і злість. Проти тих, хто знайшов притулок за кордоном і веде там розкішне життя, проти «фальшивих добровольців», які, за їхніми словами, з’явилися від початку війни і користуються цим гігантським виливом солідарності для збагачення. Перш за все їх мучить одне питання.

• Я не розумію, чому, незважаючи на всі кошти, які українська держава витрачає на свій захист, солдатам все одно чогось не вистачає ? – запитує Олег Панченко. Чи цей величезний паралельний логістичний ланцюг, що живиться приватними пожертвами, не є ознакою провалів державного управління, яке має забезпечувати потреби солдатів?
• Держава не може зробити все», – каже Дмитро Кушнір. Цей підприємець (власник невеликого сімейного медового бізнесу) і барабанщик відомого українського рок-гурту «Гайдамаки» забезпечує матеріально-технічне забезпечення батальйону ТрО із Запоріжжя «Вовки Степу».
• Війна – справа не тільки армії, це справа кожного. Ми живемо в розірваній реальності, влада не може все передбачити, – стримується він.
• Військове командування забезпечило нас мінометами та протиповітряною обороною. Але такі волонтери, як Дмитро, – це народна армія. Вони тут для всього іншого, включаючи шоломи, бронежилети... і каву, цей надзвичайно стратегічний товар! - сміється .
• Днями хтось надіслав мені 20 гривень, що еквівалентно 0,5 євро, — пояснює вона Mediapart.- Він написав мені: «Це мої останні копійки, але як тільки я отримаю свою зарплату, я зможу скинути більше». Я розумію, що людям складно економічно, війна і все інше. Але вони тримаються.

Тим не менш, список того, що він надав солдатам, яких він підтримує, дає уявлення про масштабність завдання. Завдяки приватним пожертвам барабанщик, який тепер має власний фонд, вже доправив на потребу бійцям два повнопривідні автівки, термобілизну, каву, сигарети, рації, рюкзаки, безпілотники, джгути, тепловізори, взуття, шапки, продукти, павербанки, прилад нічного бачення, усілякі антени, автомобільні акумулятори, паливо, планшети, шини, комп’ютери, генератори, факели та фільтри для води. Андрій Мількович, який воював у складі «Степових вовків», підтверджує:

Як довго триватиме цей імпульс загальнонародної підтримки? Солдат Аліна Сарнацька хоче вирити, що до перемоги. Ця докторантка соціальної роботи, співзасновниця організації, що бореться з насильством щодо жінок, приєдналася до збройних сил у лютому 2022 року. Вона збирає пожертви для своєї піхотної роти, зокрема через Twitter.

Кілька днів тому вона відсвяткувала своє 36-річчя . Інтернет-користувачам, які на неї підписалися, вона попросила в подарунок на день народження дрон.